— Але ж це моя рідна сестра! — зашипів він. — Я це чудово знаю. І я втомилася її утримувати. Ми ж не банк, Олеже. У нас є власні плани, власні потреби. — Виходить, ти проти моєї родини? — Я проти того, щоб мої зароблені гроші йшли на забаганки дорослої людини
Кухонна тиша була для Діани наче ліки. Вона повільно, чашка за чашкою, витирала чистий
Жодні домовленості на словах нічого не означають! Особливо між родичами…
Ніна Іванівна прокинулася від того, що за вікном голосно каркнула ворона. Вона лежала ще
— Аліночко, я ж не з тих, хто язиком меле, ти ж мене знаєш. Але по середах у вас тут біля хвіртки машина стоїть… Аліна навіть посміхнулася. — То ж наша автівка, Ніно Павлівно. Не привид якийсь. Сусідка хитро примружилась. — Наша, то наша. От тільки за кермом Ромко, а поруч із ним — дівчина. Брюнетка. І вони, повірте, не картоплю копають
Сусідка Ніна Павлівна, наче тінь, з’явилася біля хвіртки, саме коли Аліна ставила важкий пакет
— Ви тільки уявіть собі! Приперлися до неї додому якісь пройдисвіти, показали фокус із брудною водою у склянці, і моя теща прямо на кухні підписала кредитний договір! Сто п’ятдесят тисяч гривень за шматок пластику з вугіллям!
— Я їй так і сказав: Галино Петрівно, та ви б його одразу на
– Ти віддав ключі Валентині Єгорівні за моєю спиною? – А що тут обговорювати? – Максим з досадою смикнув плечем. – Хіба б ти по-людськи дозволила? Почала б знову свої кошториси зводити
– Максиме, де брелок із ключами? Женя стояла біля вішалки і дивилася на порожній
«Маріє Глібівно, це не просто якась “ноша”. Це моя квартира. Я купила її за власні кошти, ще до того, як ми з Федором одружилися. То з якого дива я маю її переписувати?» Свекруха хмикнула, ніби Вікторія сказала щось украй безглузде. «Ну, знаєш, “моя квартира”… Ти ж тепер у родині. А в родині прийнято підтримувати одне одного. Чи у нас тепер кожен сам за себе, так?»
Марія Глібівна закинула у свою чашку стільки цукру, що ложка загриміла об стінки, наче
— Сергійко завжди згоден з мамою. Ти ж знаєш. Вона знала. Усі знали. Це була така відверта сімейна модель, яку я спершу сприймала як зворушливу синівську прив’язаність. Потім — як слабкість характеру. Тепер я називала це своїм справжнім ім’ям: безвольність
Здавалося, вона навіть не мала наміру вітатися. Замість звичного «Привіт» чи «Доброго дня», Раїса
–  Марино, ну це ж мама, – він нарешті підвів очі. – Тим більше, ти ж знаєш, вона якщо що – все на Свєтку перепише. Хочеш, щоб наша Катя потім без бабусиної квартири залишилася?
– Дімо, ти знову мамі пообіцяв, що в суботу до неї поїдеш? – Марина
– Мені теж потрібні гроші, мені треба на щось жити, я був на лікарняному, потім у санаторії. Я поки що не працюю! – Не працюєш, зате по бабах бігаєш! І про санаторій! Він сплачений із цих грошей. Тепер ти мені винен
У сорок сім років Аркадій потрапив у лікарню, – серце. Лікувався, дієти дотримувався, рекомендації
Тетяна мешкала у квартирі чоловіка. Це було чуже, і про це треба було пам’ятати. Але коли йшлося про допомогу родині Михайла, слова «це чуже» чомусь ніколи не звучали
Тетяна саме збиралася відпочити після робочого тижня, коли в двері подзвонили. На порозі стояли

You cannot copy content of this page